21-річний розвідник Євген Атюков загинув під час бойових дій поблизу Донецького аеропорту. Група розвідників нарвалися на засідку бойовиків, виходила з оточення з боєм. За словами очевидців, Євген закрив собою мінера, що йшов попереду. Врятувавши товариша, він отримав травми, які були несумісні з життям. Солдат загинув героїчно і самовіддано.
Народився Євген 17 березня 1993 року. Закінчив Майорівську загальноосвітню школу. У 2012 році проходив службу у військовій частині №4114 внутрішніх військ МВС, яка дислокується у Львові. За сумлінне виконання службового обов’язку старшого солдата Євгена Атюкова нагородили почесною грамотою, а його батьки отримали подяку за зразкове виховання сина. Демобілізувався хлопець за рік до війни. Влітку минулого року його знову призвали, а восени нашого земляка не стало….
Звістка про смерть Євгена стала великою трагедією не тільки для його рідних та близьких, – друзі й однокласники і досі не можуть змиритися з цією непоправною втратою. Для них усіх Євген назавжди залишиться справжнім другом, вірним товаришем, людиною, яка завжди дотримувалась свого слова та у скрутну хвилину була готова підставити дружнє плече. Він був веселим та трішки задиркуватим хлопцем, який не міг змовчати, коли відчував гостру несправедливість чи лицемірство по відношенню до близьких людей. Він ніколи ні перед ким не пасував. Здавалося, не було таких речей, перед якими б він відчував страх. Справжнім захисним щитом був Євген і для своєї родини. Люблячий та турботливий син, уважний онук та чудовий брат, – таким запам’ятається хлопець найріднішим людям у світі.
Захоплювався Євген спортивними мотоциклами та мріяв мати один із них у своєму арсеналі. Його найближчим друзям була відома іще одна його заповітна мрія – мати доньку на ім’я Златка. Крихітну та красиву, з бездонними, як у нього, блакитними очима та хвилястим золотим волоссям.
Та не судилося… Він пішов з життя неочікувано. Назавжди… Молодим… Пішов, не роздумуючи, як сам казав, захищати Батьківщину та трьох найдорожчих у світі людей – матір Світлану, 80-річну бабусю Марію та молодшу сестру Меланку. Пішов, бо боявся, що війна прийде до рідної Одещини. Він боровся за кожного з нас і віддав власне життя за волю і незалежність України. Показав, що можна бути справжнім патріотом не на словах, а своїми діями. Усім близьким запам’ятався його останній запис, залишений у соціальній мережі:
До останнього патрону доживу, але не здамся нікому.
Таким був Євген – безстрашний, відважний, сміливий та невловимий. Таким він навіки залишиться у пам’яті рідних та друзів, таким він житиме у їх серцях завжди.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (4.6.2015, посмертно).