Народився 11 лютого 1997 року у Біляївці. Мрію про військову службу хлопець виплекав саме тут. У 2016 році за власним бажанням пішов в армію за контрактом. Служив у 137-му окремому батальйоні морської піхоти. Брав участь в АТО. Там під час виконання бойового завдання серйозно травмувався – вивозив побратимів з позиції, яку мали обстріляти. Олександр одужав, але отримав інвалідність і повернувся до цивільного життя. Створив сім’ю, у шлюбі народилося двоє донечок. До великої війни працював далекобійником, їздив у тривалі рейси за кордон.
Про повномасштабне вторгнення дізнався якраз у відрядженні. О шостій ранку 24 лютого зателефонував сестрі і повідомив, що шукає способи швидко повернутись додому та піти захищати Україну.
– Я спробувала його переконати, – згадує Катерина, – все-таки двоє маленьких дітей, на той момент старшій донечці виповнилось 2,5, молодшій – пів року. Казала, може ти подумаєш? А він мені у відповідь: “А ти зможеш тут жити, якщо сюди прийде Росія?” Я, каже, не зможу, і для своєї сім’ї не хочу такого життя. 27 лютого Саша вже був в Україні.
– Він навіть не встиг заїхати додому та побачитись з мамою, так рвався захищати Батьківщину. Одразу з побратимами поїхав до військової частини. Звідти їх відправили до Миколаєва. Більше він нам нічого не розповідав. Вже зі слів його товаришів ми потім дізналися, що там йшли важкі бої, росіяни хотіли прорвати оборону. І Саша був серед тих, хто її тоді втримав.
Востаннє рідні говорили з Олександром 17 березня. У його племінниці Вікторії 19-го був день народження. Саша зателефонував Каті і попросив нагадати йому про це. Переживав дуже, що забуде привітати. А вранці наступного дня його не стало. Рашисти підло і цинічно атакували казарму на світанку. Десятки хлопців загинули уві сні. Повітряну тривогу оголосити не встигли, бо ракети випустили з Херсонської області. Від запуску до цілі було всього чотири секунди. Шансів перейти в укриття ні в кого не було, усі опинилися під завалами. Родина Олександра до останнього сподівалася, що його знайдуть живим.
– Сестра Оля одразу туди поїхала. Ще ніхто нічого не розумів. Казали, що під завалами є живі, запускали тепловізор, шукали. Ми так сподівалися, що серед них буде і наш Саша. Постійно моніторили списки поранених, телефонували в лікарні. Тримали зв’язок з його другом. Він один з небагатьох, кому вдалося врятуватися. Хлопець дивом встиг стати так, що його не зачепило. Зате поховав рідного дядька та брата, які були у цій будівлі разом з ним та іншими. Ввечері 19 березня вмерла і наша остання надія. Нам повідомили, що Саша загинув.
Не плачте, я живий
Життя хлопця обірвалося у 25 років. У нього залишилися мама, сестри, дружина та дві маленькі донечки. Рани від втрати надто глибокі, щоб їх загоїв час. Старша донька ще й досі виглядає тата у вікно, цілує його фотографії, чекає, коли він прийде.
– Він часто нам сниться, питає, чому ми плачемо, посміхається і каже, що живий. Дуже боляче усвідомлювати, що його більше немає з нами. Саша добре розумів, куди він йде, і що життя може обірватись у будь-яку хвилину. Ще як збирався на війну, я його просила подумати про сім’ю, дружину, раптом щось станеться, як вони будуть без нього. А він мені сказав: “Я знаю, що Настя сильна, вона впорається”.
Олександр був тилом для своїх рідних. Найменший у сім’ї, але за світоглядом, духом, зрілістю, каже сестра, був на голову вище однолітків і навіть людей старшого віку. Він дуже пишався тим, що служив у морській піхоті, був розвідником. Шанобливо беріг символіку свого підрозділу, у складі якого склав присягу на вірність народу України.
– Для брата це були не просто слова. Це клятва, якій він залишився вірним до останнього подиху. Разом з тим, він ніколи ні на що не скаржився, не розповідав про війну. Навіть коли отримав поранення та лежав у госпіталі. Все намагався нас вберегти від переживань. Тому найболючіше сьогодні – це чути від людей, що хлопці йдуть воювати, бо за це платять. У Саші була прекрасна робота, він міг залишитися за кордоном і жити там з сім’єю. Але про це і мови не було. Такі хлопці, як він, мають інші принципи у цьому житті. Вони беруть до рук зброю, щоб зупинити ворога та вберегти Україну від зашморгу. Не за скарби та гроші люди готові віддати своє життя. А за землю, яку люблять.
Саша…
“Коли мене питають, яким ти був, я досі не приймаю це слово – “був”… Для мене, як і для всієї нашої родини, ти є! Просто десь за кордоном, працюєш, ми досі чекаємо, що відкриється хвіртка, і ти зайдеш. Ми досі дзвонимо на твій номер.
Я пишу тобі повідомлення і з надією чекаю, що вони будуть доставлені і
прочитані.
Сім місяців! Сім страшних місяців. Чи стало легше, не стало. Навпаки, тільки зараз починаєш усвідомлювати, що це все, що тебе більше не побачимо…
Ти завжди мене підтримував і словом, і ділом. Завжди вірив в мене. І хоч ти молодший на 6 років, з тобою ми відчували впевненість, спокій. Як ти сказав, так і було.
11 лютого 2022 року тобі виповнилося 25. Скільки ще планів на життя! Але тебе не стало… Тебе вбили! Вбили, перекреслили все життя, розбили мрії, сподівання, забрали люблячого батька двох маленьких донечок, вірного чоловіка, відданого сина, найкращого брата.
В мене перед очима назавжди запам’ятається твоя посмішка і підмигування очима зі словами “Я красавчік”. І зараз без тебе дуже боляче і погано.
Ти не любив ділитися якимось переживаннями, завжди казав “все нормально”. І завжди виглядав впевнено і рішуче. За тобою, як за стіною!
Знаєш, зараз, коли тривога і вибухи, коли мене атакує страх – ти допомагаєш взяти себе в руки. Я дивлюся на твоє фото, дивлюся в твої очі, в твій впевнений погляд, і мені стає спокійно. Подумки промовляю твоїми словами: “Мала, все нормально”.
Ми тебе дуже любимо, сумуємо і відчуваємо тебе поряд. Тепер ти – наш Ангел-охоронець!
Ти пишався бути в складі морської піхоти, ні секунди не роздумуючи, твердо вирішив захищати нас – свою сім’ю, друзів, рідну землю. Ти віддав життя за наше мирне небо! Найцінніший скарб, своє життя! Вірний завжди, наш Герой, наш красавчік!
Час не лікує, з часом просто кам’яніє серце. Таке неможливо прийняти, змиритися. Вдень стримуєшся, бо маленькі діти, а вночі даєш волю почуттям. Я щиро співчуваю кожному, в чий дім війна принесла неминучу біль. Не буду казати “тримайтеся”, бо знаю, що це не допоможе.
Частіше обіймайте рідних і кажіть їм, як сильно ви їх любите. Не відкладайте це на завтра”.
Спочивай з Богом, воїне! Дякуємо за захист, мужність і вірність військовій присязі.