Валерій народився і виріс у селі Маяки. Там ходив до школи. Навчався в училищі у Біляївці, отримав спеціальність тракториста.
За словами матері загиблого, Ольги Іванової, у 2000 році родина переїхала до Біляївки. З тих пір він проживав у місті.
У мирному житті за фахом працював на різних підприємствах, також на будівництві. Деякий час перед мобілізацією працював трактористом у КП «Наш дім».
Він створив власну родину, в якій народились двоє синів.
Мобілізували Валерія на початку березня 2023 року. Направили спочатку на Вінниччину. Через кілька тижнів «учебки» – під Миколаїв, а звідти – на Бахмутський напрям. Він був стрілком-гранатометником. Служив у 28 бригаді 4 батальйону.
– Він більше спілкувався з сестрою, бо зв’язку там часто не було, і вони переписувались або дзвонили через інтернет, а в мене телефон старенький, – розповідає мати. – Але коли спілкувалися, він був небагатослівний. З того, що розповідав, я розуміла, що психологічно було важко. І не лише йому. Але хлопці продовжували робити свою роботу.
– Його побратими вже після того, як він загинув, говорили нам, що Валєра був працьовитий, тримав слово і завжди говорив правду. Не ховався за чужими спинами і не відсиджувався в окопі.
За життя, згадує мати, Валерій був тихий і спокійний. Але якщо його розізлити, міг постояти за себе. Добре розбирався в електриці. Його на фронті так і називали – Електрик, бо бачили і знали, що він в цьому майстер. Також мав хист до ремонту комп’ютерів, телевізорів та іншої техніки. Міг швидко все полагодити або щось збудувати.
Загинув він, як Герой, виконуючи бойове завдання.
– Це сталося 26 липня близько 11.00. Він зі своєю групою відстрелялися, виконали завдання і мали залишати позицію. Але не встигли. У них поцілив ворожий танк, – говорить мати. – Хлопці-побратими розповідали, що шансів вижити там не було. Бо за дві-три секунди сховатися неможливо.
– Він останній раз телефонував сестрі 25 липня. І у мене після того було недобре передчуття, що щось трапиться. Він залишив номери телефонів своїх побратимів. Казав, якщо не виходитиме на зв’язок, дзвонити їм, вони все розкажуть. Ми чекали. Хотіли вже телефонувати, але 29 липня з військкомату принесли похоронку. У ній було написано, що в результаті вибуху він отримав багаточисельні осколкові поранення, які були несумісні з життям. Тіло дійсно було дуже понівечене. Добре, що при ньому були документи. Але я впізнала свого сина – за родимою плямою. Він 10 днів не дожив до свого 41-річчя.